пʼятницю, 29 лютого 2008 р.

Ікона на склі XX ст., Україна - Галина Кузьменко-Кузнецова

"Скляний образ": Галина Кузьменко-Кузнєцова
З-поміж митців, які сьогодні працюють у царині іконопису на склі – талановита київська художниця Галина Кузьменко-Кузнєцова. Творчий доробок художниці – це щедре розмаїття сюжетів: Св. Миколай, Св. Параскева-П’ятниця, Св. Катерина, Св. Великомучениця Варвара, Покрова Пресвятої Богородиці, Богородиця з немовлям, Ісус Христос, Христос – лоза виноградна, декілька варіацій зображення Юрія Змієборця. Автор створює образи на склі у кращих традиціях народної ікони Гуцульщини, а також болгарської та румунської ікони.

Богородиця з Ісусом.


Покрова Богородиці, 45х50, 2002.


Юрій на коні, 44.5х52, 2002.

У скляному образі мисткиня прагне дати глядачеві можливість відчути природній зв’язок сьогодення з минулим і побачити в сучасному житті животворні традиції минулих поколінь.

Адам і Єва.


Благовіщення.


Втеча в Єгипет.


Христос-Виноградна лоза.


Тайна вечеря.


Чотири Євангелисти.


Св. Юрій-Змієборець.

Галина Кузьменко-Кузнєцова є постійною учасницею багатьох виставок і конкурсів. Мальовничі, сповнені життя, радісні твори художниці зберігаються у приватних колекціях, прикрашають численні каплички та церкви.

Народилась майбутня мисткиня у місті Прокоп’євську Кемеровської області. У 1990 році закінчила архітектурний факультет Харківського інженерно-будівельного університету, після чого тривалий час працювала архітектором у проектному інституті “Калінінградгромадськпроект”. З 1997 року живе і працює у Києві, де продовжує активну творчу діяльність.

Техніку іконопису на склі Галина Кузьменко-Кузнєцова почала опановувати з 2001 року. Перші роботи були виконані для храму на честь Св. Дмитрія Солунського у Черкаській області (арх. Ю.В. Кузнєцов). Це були образи чотирьох Євангелістів і Херувимів, розміщених у вікнах барабану церковної бані.

Виставки

1992 р.

Великодня художня акція у складі групи Арт-Еко. Свято- Микільський собор, м. Калінінград
1993 р.
Виставка-конкурс “Художник у соборі – собор у художнику”. Художній музей. м, Калінінград
1994 р.
Міжнародна виставка мейл-арту “Перфораціо Канта”
1995 - 1996 р.p.
“Живопис і графіка молодих архітекторів”. Художня галерея, м. Калінінград
2000р.
“Натюрморти”. Галерея “Кольори”, м. Київ
2000 р.
“Предмети і простір”. Галерея “Кольори”. м. Київ
2002 р.
“Народна ікона на склі”. Галерея “Акварель”. м. Київ
2003 р.
“Сучасний іконопис художників України”. Обласний краєзнавчий музей, м. Донецьк
2004 р.
“Приватне зібрання Марини Долі”. Галерея “Касталія”, м. Київ
2005 р.
“Вікна у небо. Народна ікона на склі”. Галерея “Касталія”, м. Київ
2006 р.
“Скляний образ. Ікона на склі.”. Галерея “Майстерня”. Будинок Художника, м. Київ
2006 р.
“Різдвяна виставка”. Всеукраїнська виставка у Будинку Художника, м. Київ

Icons on glass XIX-XX st. - Ікони на склі XIX-XX ст.

"Трансформація української ікони на склі у ХІХ-ХХ сторіччях: Гуцульщина, Покуття, Буковина"
Мої улюблені ікони на склі, дослідженню яких я присвятила багато часу... Окрім українських натрапила на багато цікавого матеріалу про румунську, польську, чеську ікону на склі. Про що розповім у подальших постах.

Виготовлення ікон на склі має давні традиції, а своїм корінням воно сягає часів Візантії та Риму. В Україні, на відміну від Західної Європи, цей жанр народного мистецтва був освоєний порівняно недавно – у другій половині ХVIII ст. Найчастіше ікони на склі зустрічались на Покутті, Буковині, Закарпатті, у деяких районах Галичини, на Волині.

Св. Параскева і св. Юрій. Гуцульщина, кін. ХІХ ст. Приватна збірка.


Розп'яття і Воздвиження. Буковина, поч. ХХ ст. Приватна збірка.

Народні митці зображали не лише святих, Богородицю чи Христа, але й різноманітні сценки з народного життя. Найрозповсюдженіші сюжети - це Св. Миколай, Юрій на коні, проїзд пророка Іллі небом, Параскева П'ятниця, Варвара, Катерина, Покрова Богородиці, Притча про багатія та убогого Лазаря. Ікони в народі називали "богами", а покуть, куди їх становили, прибираючи рушниками й квітами, звали "богівкою".

Малювали таки ікони не ченці, а прості селяни. У селі завжди зустрічаються художньо обдаровані люди, що їх спільнота вважає за митців. Технологія створення ікон на склі була дуже простою, а тому її можна було вивчити. Інколи на склі навіть не малювали, а просто наклеювали певну репродукцію. Секрети скляних ікон наслідувалися від батька до сина, адже це було сімейною справою. Подекуди статури, обличчя святих малювали чоловіки, а жінки та діти дописували тло, квіти, вбрання.

Почасти скляні ікони купували у крамницях, приносили такого "бога" до хати, ставили на "богівку", і згодом ікона ставала дорогою, намоленою річчю, оберегом домівки.

У післявоєнний період ХХ ст. - ікона на склі зустрічаєтсья також на Полтавщині.

Найвідомішим самодіяльним художником, який створив унікальний, майстерний скляний іконопис, є Іван Сколоздра з Львівщини. Багато і професійних митців працювали у цій царині. Мистецькі засоби ікони на склі намагалися відродити львівські художники Ярослава Музика та Маргарита Сельска, керамік Роман Петрук, ужгородська мисткиня Надія Кирилова, на Гуцульщині працював майстер Петро Столащук. У Львівському краю художник Тарас Лозинський сробив з скла навіть цілий іконостас.

Ukraine, Yakiv Yuschenko - Яків Ющенко

ЯКІВ ЮЩЕНКО

Непрофесійний маляр Яків Ющенко, як і Катерина Білокур, Тетяна Пата, Іван Лисенко, Галина Готвянська, як і тисячі інших українців, відчував у собі той емоційний мистецький заряд, який само собою виливався в кольорових образах. Яків Ющенко залишив ще й томи поетичних роздумів.

Символічний код мистця актуальний і в наші дні, оскільки основними в його творчості були роздуми над вічними істинами життя.


Пошли йому долю, 1964 р.


Біля тину, 1979 р.


Гроза, 1974 р.


Ніч, 1975 р.


Пісня, 1972 р.


Полонені, 1955 р.

Куратор виставки: В’ячеслав Кулініч

Ukraine, Panas Yarmolenko - Панас Ярмоленко

ПАНАС ЯРМОЛЕНКО: Портретний живопис Панаса Ярмоленка

Портретний селянський живопис Панаса Ярмоленка, безперечно, явище в українській образотворчій культурі. Явище, яке не тільки відкриває нам нове талановите ім’я мистця, а й новий контекст побутування портрету: із салонів знаті, старшини, міської інтелігенції попередніх століть він поширюється і стає популярним серед селян, починаючи з 1920-х років. Приносять його в села самі маляри, які або народилися тут, як Панас Ярмоленко, або переїхали з міст і містечок, щоб вижити, заховатися від лихоліть 20-30-их років, як полтавський маляр Григорій Ксьонз чи київський – Костянтин Піскорський. До слова, Панас Ярмоленко також повернувся в Малу Каратуль на початку війни після десяти років проживання в Переяславі.

Портрет Наталії Кучеренко (дівоче Оліфіренко), 1928р.


Портрет Уляни, кін. 1920-х.-30-ті. рр.

В селах мистці продовжили займатися своєю професією, а отже творили свій ринок, який давав їм прожиття. Найраніші відомі нам картини Ярмоленка датовані кінцем 20-х років. Це, в більшості, портрети дівчат, сусідських дітей, нареченої, родини та автопортрети. Вони просто прекрасні: спокійний, гідний погляд, заквітчані коси, національний одяг. На жаль, цих полотен збереглося дуже мало. В портретних серіях наступних десятиліть уже більше настрою часу: багато праць позначені 1933-м роком чи 40-ми воєнними: люди замовляли портрети своїх родичів, які померли, загинули чи були далеко від сім’ї. Таких свідчень багато в нашій книзі.

Родина Ярмоленків: Параска Чередниченко, мама Уляни, Уляна та Панас Ярмоленки, доньки Якилина та Галина, 1944р.

Родинні портрети цього часу – своєрідні кольорові фотокартки із збереженням багатьох деталей фотожанру – прямого погляду, хусточки чи квітів у руках жінок та дітей, які тримають їх особливо урочисто. Всім доводилося позувати майстрові, щоб вийшло так гарно, як на фотокартці. І про це багато розповідей тих, кого змальовував Ярмоленко. Гарно виходило в Ярмоленка і тому, що він мав талант і вміння яскраво передати характер і особистість того, кого малював.

Портрет Ольги Божко та брата Володимира, 1946 р.

А змалював він справді багатьох. І в своєму селі майже всіх, і в навколишніх селах, Переяславі. У нього замовляли портрети, картини, ікони, килимки... Сам Ярмоленко ходив селами і збирав замовлення. На базарі продавалися його твори, але це було обов’язком старшої доньки Якилини, рідше – дружини Уляни.


Портрет Василя Кравченка, 1944 р.

Був і інший активний мотив, що підштовхував селян замовляти картини майстра. На мою думку, він – найголовніший. Портрети, картини, народні сюжети стали найбільшою модою і прикрасою хатніх інтер‘єрів в 30-50-ті роки. Портрети батьків, дітей, весільні пари були в кожній хаті. І кожному хотілося, щоб було, «як у людей». Ольга Набот (1939 р.н.), племінниця Ярмоленків, підтвердила: «В яку хату не зайдеш – скрізь висіла «Ярина», портрети. Це я пам’ятаю дитиною». Пізніше, в 60-і роки, коли Ольга Іванівна з чоловіком збудували нову хату і забрали до себе матір, то «тих старих портретів і картин вже не переносили. Модними стали вишивки: букети, голуби, альонушки»…

Саме в 60-их – і на початку 70-их приходять головні зміни в стиль сільського життя: люди відійшли від бідності й втрат воєнних років, колгоспи розбагатіли, молодші мешканці сіл, які не виїхали до міста, почали будувати нові садиби, майже повністю змінюючи їхній інтер’єр. Старе й тепер вже немодне залишали в минулому житті – старих хатах. Навіть, якщо це були одяги, речі батьків чи їхні портрети. Помітно змінився не лише інтер’єр чи зовнішній вигляд житла. Змінювалися стосунки між поколіннями, як і моральні стандарти взагалі.

Але хочеться повернутися до «Ярини» – картини із народним сюжетом: козак на коні від’їжджає до війська, за ним – батько з похиленою головою, попереду: «веде коня за поводи, плаче Ярина» – написані внизу слова із «Кобзаря» Шевченка. Картина, яка мала надзвичайну популярність. Чи не так само було вкінці XVIII - початку ХІХ ст. з популярним сюжетом «Козак Мамай», або на початку ХХ-го століття з картиною «Прощання козака з дівчиною», де козак подається в одягах від часів козаччини до червоноармійця 30-х років. Символіка часу помітна не тільки в картинах з народним сюжетом, а й в родинних портретах Панаса Ярмоленка. Взагалі, творчість Ярмоленка, як і його особистість, як і контекст села та часу – нововідкритий острів. Там можна шукати і знайти справжні джерела до глибокого дослідження українського наївного малярства. І вдалося нам потрапити на цей острів завдяки Музею Івана Гончара і особистій наполегливості головного зберігача фондів Галини Михайлівни Щупак.

Спільно з директором музею Петром Івановичем Гончаром вони здійснили справжнє музейне відкриття. Його імя – Панас Ярмоленко.

Лідія Лихач



Біографічна історія переяславського художника Панаса Ярмоленка, відтворена за усними розповідями родичів і записана Галиною Щупак

Панас Ярмоленко побачив світ 1886 року в селі Мала Каратуль, що на Переяславщині. Село розкинулося на колись широкій і чистій річці Каратульці – притоці річки Трубіж (Броварці).
Як і більшість жителів села, його батьки були селяни. Микола і Гапка Ярмоленки мали один гектар землі, на якій працювали разом з дітьми. В сім’ї було п’ятеро дітей – донька і чотири сини. Троє дітей померли молодими. Залишились Панас і молодший на два роки Архип. Обидва брати були у війську під час Першої світової війни. На фотокартках того часу, що зберігає в родинному архіві внучка Панаса Ярмолена Людмила Догодько, її дід у військовій формі царської російської армії з санітарним хрестом на рукаві. Ймовірно, служив фельдшером.
Повернувшись у відпустку з війська, Панас Миколайович у 1917 році одружився, узяв собі дівчину із сусіднього села Лецьки. Звали її Уляна Чередниченко. Минуло Уляні на ту пору 21 рік. Родина її велика. Батько Омелян Чередниченко мав шість дочок і одного сина. Панас Миколайович привів молоду дружину у батьківську хату. Хата – велика, на дві половини. В одній жили батьки Микола та Ольга Ярмоленки, брат Архип з дружиною Ольгою та дітьми – Миколою, Ольгою, Іваном і Катериною, а в другій – сам художник з жінкою. Архип Миколайович був дяком у Мало-Каратульській церкві Вознесіння Христового.
Художник мав дві доньки – Якилину (Келю) ,1918 р. н., та Галю, 1923 р.н. Відомо, що Панас Миколайович понад десять років жив з родиною в Переяславі, на Малій Підвальній. Працював у місцевому клубі художником, викладав малювання у школі № 1. За спогадами, він також деякий час жив чи працював в селі Мазінки. На початку війни Ярмоленки повернулися в Малу Каратуль, жили у власній хаті, недалеко від церкви. Це був найплідніший для художника час. Багато його робіт помічено датами: 1932 – 1945 роки. Збереглися неперевірені дані, що художник ще підлітком десь короткий час навчався малярства у Переяславі.
До війни працював Панас Миколайович у колгоспі ім. Ватутіна у селі Мала Каратуль, а також на своєму полі. Як розповідала родичам старша дочка Якилина, то батько був дуже роботящий, як і всі селяни, працював у полі та у вільну хвилину брався за малювання. Малював він і краєвиди рідної Переяславщини, і жанрові сцени, та найбільше йому вдавалися потрети своїх односельців, родичів, малював не раз свою родину, жінку, дівчат, родичів – Ярмоленків і Чередниченків. Найбільше його картин збереглося в рідному селі Малій Каратулі, в Лецьках, де жила родина дружини Уляни.
В околишніх селах – Завальцях (Травневе), Вінинцях, Переяславі на Підварках, у Великій Каратулі, Стовп’ягах, Мазінках, Ташані. Навіть у збереженій частині творчого спадку Панаса Миколайовича Ярмоленка постає в портретах ціла історія Переяславщини – діти, вчителі, селяни, пасічники, військові, старі і малі – люди цієї землі дивляться на нас із його портретів, ніби промовляючи: Це ми, а які ви зараз?
Помер художник 20 травня 1953 року.

Ще роботи Панаса Ярмоленка:

Хлопчик з сопілкою, 1936 р.


Портрет свекра Омеляна Чередниченка, 1931 р.

четвер, 28 лютого 2008 р.

Ukraine, folk painting - народна картинка

ДИВОСВІТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО МАЛЯРСТВА
У XVII- XVIII ст. в Україні створюється багато народних картинок, характерною рисою яких є декоративність, барвистість, широке використання елементів українського народного орнаменту. Основні теми: зображення "Козака Мамая" або "Козака-бандуриста", борця за волю та незалежність України, а також картинки-ілюстрації народних пісень - “Козак і дівчина”, “Козак від’їжджає, дівчинонька плаче”, “Петро і Наталка” та інші. До багатьох з них народні малярі поверталися протягом віків.

"Козак Мамай". ХVІІІ ст.

Українці малювали символічні портрети Мамая на полотні й дереві, скринях, хатніх дверях і навіть на вуликах. Мамая зображують у вишитій сорочці, жупані, шароварах і з бандурою — символом співочої душі народу. Кінь — втілення ідеї волі. Дуб — символ могутності й сили, на ньому висить зброя — шабля, мушкет, спис. Образ захисника народу від зайд-поневолювачів відомий всій Україні, на Кіровоградщині він навіть увічнений у кількох географічних назвах: села Велика і Мала Мамайка, річка Мамайка, балка Мамаїв Яр.

"Козак Мамай". ХІХ ст.


Іноді на картинах зображується ставок чи озерце, а на їх плесі плавають білі лебеді – народний символ щастя й благодаті. Перед нами сільська ідилія. У зелені садків і струнких тополь видніються білесенькі хати. Десь на пагорбі вітряк – типовий “персонаж” українських пейзажів. Поряд тихо в’ється річечка, навіюючи спокій, романтичну замріяність...

"Краєвид з вітряком". 1920-30 рр.


"Краєвид з лебедями". 1920-ті рр.

У таку мальовничу картину природи вплітається й побутова сценка: народний звичай, зустріч закоханих (парубок – дівчина, чоловік – дружина). Усе довкілля доцільно зорганізоване, композиційно врівноважене. Навколишній світ спокійний і гармонійний.

"Тікай, Петре з Наталкою..." 1920-30 рр.


"Дівчино моя, напій же коня". Поч. ХХ ст.


"Дівчино моя, напій же коня". 1930-ті.


"Церква. Люди". Поч.ХХ ст.


"Побачення". 1920-30-ті рр.

Примітно також, що в народних картинах не набув значного поширення жанр чистого пейзажу. В народній уяві навколишнє середовище є неподільним, тому природа не виокремлюється з нього як щось самостійне, і це є свідченням тісного зв’язку з нею людини. Все життя селян проходило серед степів, лісів, гаїв, річок та озер. Переважна більшість людей могла зовсім не виїздити за межі своїх околиць, живучи у власному згармонізованому й самодостатньому світі. Жанр чистого пейзажу в народній картині з’являється пізніше, разом із певними змінами в світогляді людей, у період зростання міст та посилення урбаністичних процесів, що розірвали єдність людини й природи.

"Травнева ніч". 1930-ті рр.

Найпоширенішим жанром народного живопису була і є побутова картина. У ній знайшли відображення різні сторони життя тогочасного села, мрії простих людей, що самобутньо втілювалися в поетично-образній системі народного світобачення, у словесному й образотворчому фольклорі. Коло тем, образів визначалося потребами самих селян, функціонуванням народних картин у їхньому помешканні, одним із аспектів якого була позитивна емоційність.

Поетично-образна система мислення минулого проявлялася також і через народну пісню, що “лягала на полотно”, втілюючись у народній картині. Тому й не дивно, що більшість народних картин можна вважати своєрідним ілюстративним матеріалом до народних пісень. І навпаки, в кожній народній пісні можна віднайти тлумачення сюжетів народної картини, адже вони поєднані спільністю своєї образно-метафоричної мови.

Побутові народні картини часом писалися й під впливом літературних творів, особливо близьких народній свідомості, зокрема Івана Котляревського та Тараса Шевченка. Мали вплив також і професійні малярі, як то Костянтин Трутовський та Микола Пимоненко. Імена авторів картин часом відходили в небуття, а твори відтак ставали народними.

Поетико-романтичні погляди селянства на щасливе, безтурботне життя виявляються в системі певних образів-символів народних картин, в яких домінує одвічна мрія про “райський” куточок серед бурхливого житейського моря. Навіть сама назва таких картин, як “Тихий куточок”, спрямовує думку глядача в русло авторського світобачення.

Побутові сцени здебільшого подаються крупним планом, ніби вихоплюючи з чарівних краєвидів узагальнений погляд на світ, конкретизуючи його у змалюванні тих чи інших сюжетів буденного життя. У своїх простих, на перший погляд, творах народний майстер веде розмову про добре і зле, моральне й аморальне у сферах соціального середовища, висуває етнічні критерії краси і гармонії.

Примітно, що негативне подається не натуралістично, а шляхом розкриття відповідної ситуації з відтінком народного гумору, сатири. Як наприклад, у картинах “Де моя хата?”, “Тікай Петре з Наталкою, біжить мати з качалкою” та інших. При цьому закладені в картину думки маляра, його оцінка даного явища відбивали водночас і громадську думку, і моральні норми звичаєвого права.

Особливістю сюжетів народних картин є зв'язок їхнього антуражу з місцевістю, де народжувалися твори, з локальними особливостями традиційно-побутової культури. Так на полотні з’являлися місцеві церкви, вітряки, вулички й хати, річки та ставочки. У всьому вбачаються місцеві традиції побуту, народного одягу тощо – повсякденного оточення маляра і його односельців. Таким чином один і той самий сюжет у кожного мистця міг трактуватися по-різному, трансформуватися у щось ближче й зрозуміліше йому самому.

Позбавлені фахових навичок, народні малярі обмежено користувалися засобами лінійної та повітряної перспективи, законами світлотіней та рефлексій. Вони не прагнули до анатомічно правильної передачі людських зображень. Подібні завдання народні мистці розв’язували спрощено, узагальнено. Та від цього їхні твори не втрачали своєї емоційної сили, набуваючи глибокої символічності.


Використано матеріали Тетяни ПОШИВАЙЛО (МАРЧЕНКО),
мистецтвознавець, заступник директора УЦНК

вівторок, 19 лютого 2008 р.

Ukraine, Kyivschyna - Maria Prymachenko

Основу світосприйняття Марії Примаченко складає відчуття нероздільної цілісності природи, всього живого, сущого на Землі. Тому і бачила вона сенс свого життя - творити для людей, творити “людям на радість”.

Вже з перших робіт, виконаних у 1936 – 1938 роках, перед нами постає дивовижний “примаченківський” світ птахів, звірів та квітів. У цих мініатюрах доведено до віртуозності поєднання пластики ліній та повнозвучності кольорів. Дикий чаплун. 1977. Папір, гуаш.

Творчість художниці цілісна та багатогранна, закорінена в глибині віків і спирається на могутній пласт народних естетичних уподобань.

Геніальна художниця створила власний мистецький стиль, в межах якого нескінченні варіанти декоративних, орнаментальних, жанрових та пейзажних композицій. В них розкривається краса, любов, добро, що жили в її душі.

Так, яскраві, декоративні, незвичні за формою та кольором квіти стають естетично-філософським узагальненням трактування стосунків людини та Всесвіту бо піднесені художницею до рівня “дива”.

Квіти-оченята. 1962. Папір, гуаш.

Жоржини у вазі. 1965. Папір, гуаш.

У відповідному аспекті постає перед нами і образ птаха – споконвічного уособлення добра та щастя. Він символізує прагнення народу жити в мирі, злагоді та любові, пам’ять про безсмертний подвиг героїв.

Але особливе місце в творчості М. Примаченко посідають декоративні панно із зображеннями фантастичних істот, звірів. Це унікальні витвори, в яких творча уява мисткині досягає високої алегорії.

З часом змінюються розміри малюнків. Від невеликих прозорих акварелей 1930-х років вона переходить до монументальних панно та густої насиченості гуаші і створює у 1960-х роках блискучу серію робіт “Людям на радість”. За неї у 1966 році Марія Авксентіївна отримала Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка (нині Національна премія України ім. Т.Г. Шевченка).

Лисиця та ворона. 1962. Папір, гуаш.


Пастух та вівці. 1965. Папір, гуаш.


Під тим дубом криниця стояла. 1968. Папір, гуаш.

У цей же час вона звертається і до сюжетних композицій. У них відтворені казкові та пісенні образи, картини народного життя.

За своє довге творче життя М. Примаченко створила сотні сюжетних і орнаментальних композицій. Мистецтво художниці неповторне як за притаманною лише їй гамою сонячно-яскравих поєднань барв , силою їх емоційного впливу, філософською насиченістю твору, так і за своєрідністю композиційних рішень.

Невід’ємною складовою творчого доробку мисткині стають невеликі тексти у вигляді віршів, пісень або побажань, які вона розміщувала на зворотній стороні аркушів. І часом саме вони розкривають художньо-значуще навантаження твору.

Марія Авксентіївна Примаченко працювала до останніх днів свого життя, залишивши нам безцінний спадок, що викликає асоціації, думки та долучає до особливого світу – глибинного, поетичного царства казки з її загадковістю та одкровеннями.
Біографічні дані:

12 січня 1909 – народилась в селянській родині в с. Болотня Іванківського району Київської обл.
1935 – 1936 - навчалась і працювала в групі майстрів при Центральних експериментальних майстернях. м. Київ.
1936 – участь у Першій республіканській виставці народного мистецтва. Київ, Москва, Ленінград.
1937 – участь у Міжнародній виставці. Париж (Франція)
1966 – лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка.
1970 – заслужений діяч мистецтв УРСР.
1988 – народний художник України.
18.08.1997 – пішла з життя. Похована в с. Болотня.

Інші роботи:


Лікар. 1936. Папір,акварель.


Коричневій звір. 1936. Папір,акварель.

Чорний звір. 1936. Папір, акварель. Папір, акварель.


Змій. 1959. Папір, акварель, гуаш.


Хижачка. 1936. Папір, акварель.

Чорний звір. 1936. Папір, гуаш.


Павич та крокодил. 1936-1937. Папір, акварель.


Чотириголовий звір. 1959. Папір, гуаш.


Фантастичний птах. 1959. Папір, гуаш.

Павичі. 1959. Папір, гуаш.


Лев зламав дуба. 1961. Папір, гуаш.



Морські артисти. 1961. Папір, гуаш.


Птах у квітах. 1937. Папір,акварель.


Хатня кукурудза. 1983. Папір, гуаш.