пʼятниця, 29 лютого 2008 р.

Ukraine, Panas Yarmolenko - Панас Ярмоленко

ПАНАС ЯРМОЛЕНКО: Портретний живопис Панаса Ярмоленка

Портретний селянський живопис Панаса Ярмоленка, безперечно, явище в українській образотворчій культурі. Явище, яке не тільки відкриває нам нове талановите ім’я мистця, а й новий контекст побутування портрету: із салонів знаті, старшини, міської інтелігенції попередніх століть він поширюється і стає популярним серед селян, починаючи з 1920-х років. Приносять його в села самі маляри, які або народилися тут, як Панас Ярмоленко, або переїхали з міст і містечок, щоб вижити, заховатися від лихоліть 20-30-их років, як полтавський маляр Григорій Ксьонз чи київський – Костянтин Піскорський. До слова, Панас Ярмоленко також повернувся в Малу Каратуль на початку війни після десяти років проживання в Переяславі.

Портрет Наталії Кучеренко (дівоче Оліфіренко), 1928р.


Портрет Уляни, кін. 1920-х.-30-ті. рр.

В селах мистці продовжили займатися своєю професією, а отже творили свій ринок, який давав їм прожиття. Найраніші відомі нам картини Ярмоленка датовані кінцем 20-х років. Це, в більшості, портрети дівчат, сусідських дітей, нареченої, родини та автопортрети. Вони просто прекрасні: спокійний, гідний погляд, заквітчані коси, національний одяг. На жаль, цих полотен збереглося дуже мало. В портретних серіях наступних десятиліть уже більше настрою часу: багато праць позначені 1933-м роком чи 40-ми воєнними: люди замовляли портрети своїх родичів, які померли, загинули чи були далеко від сім’ї. Таких свідчень багато в нашій книзі.

Родина Ярмоленків: Параска Чередниченко, мама Уляни, Уляна та Панас Ярмоленки, доньки Якилина та Галина, 1944р.

Родинні портрети цього часу – своєрідні кольорові фотокартки із збереженням багатьох деталей фотожанру – прямого погляду, хусточки чи квітів у руках жінок та дітей, які тримають їх особливо урочисто. Всім доводилося позувати майстрові, щоб вийшло так гарно, як на фотокартці. І про це багато розповідей тих, кого змальовував Ярмоленко. Гарно виходило в Ярмоленка і тому, що він мав талант і вміння яскраво передати характер і особистість того, кого малював.

Портрет Ольги Божко та брата Володимира, 1946 р.

А змалював він справді багатьох. І в своєму селі майже всіх, і в навколишніх селах, Переяславі. У нього замовляли портрети, картини, ікони, килимки... Сам Ярмоленко ходив селами і збирав замовлення. На базарі продавалися його твори, але це було обов’язком старшої доньки Якилини, рідше – дружини Уляни.


Портрет Василя Кравченка, 1944 р.

Був і інший активний мотив, що підштовхував селян замовляти картини майстра. На мою думку, він – найголовніший. Портрети, картини, народні сюжети стали найбільшою модою і прикрасою хатніх інтер‘єрів в 30-50-ті роки. Портрети батьків, дітей, весільні пари були в кожній хаті. І кожному хотілося, щоб було, «як у людей». Ольга Набот (1939 р.н.), племінниця Ярмоленків, підтвердила: «В яку хату не зайдеш – скрізь висіла «Ярина», портрети. Це я пам’ятаю дитиною». Пізніше, в 60-і роки, коли Ольга Іванівна з чоловіком збудували нову хату і забрали до себе матір, то «тих старих портретів і картин вже не переносили. Модними стали вишивки: букети, голуби, альонушки»…

Саме в 60-их – і на початку 70-их приходять головні зміни в стиль сільського життя: люди відійшли від бідності й втрат воєнних років, колгоспи розбагатіли, молодші мешканці сіл, які не виїхали до міста, почали будувати нові садиби, майже повністю змінюючи їхній інтер’єр. Старе й тепер вже немодне залишали в минулому житті – старих хатах. Навіть, якщо це були одяги, речі батьків чи їхні портрети. Помітно змінився не лише інтер’єр чи зовнішній вигляд житла. Змінювалися стосунки між поколіннями, як і моральні стандарти взагалі.

Але хочеться повернутися до «Ярини» – картини із народним сюжетом: козак на коні від’їжджає до війська, за ним – батько з похиленою головою, попереду: «веде коня за поводи, плаче Ярина» – написані внизу слова із «Кобзаря» Шевченка. Картина, яка мала надзвичайну популярність. Чи не так само було вкінці XVIII - початку ХІХ ст. з популярним сюжетом «Козак Мамай», або на початку ХХ-го століття з картиною «Прощання козака з дівчиною», де козак подається в одягах від часів козаччини до червоноармійця 30-х років. Символіка часу помітна не тільки в картинах з народним сюжетом, а й в родинних портретах Панаса Ярмоленка. Взагалі, творчість Ярмоленка, як і його особистість, як і контекст села та часу – нововідкритий острів. Там можна шукати і знайти справжні джерела до глибокого дослідження українського наївного малярства. І вдалося нам потрапити на цей острів завдяки Музею Івана Гончара і особистій наполегливості головного зберігача фондів Галини Михайлівни Щупак.

Спільно з директором музею Петром Івановичем Гончаром вони здійснили справжнє музейне відкриття. Його імя – Панас Ярмоленко.

Лідія Лихач



Біографічна історія переяславського художника Панаса Ярмоленка, відтворена за усними розповідями родичів і записана Галиною Щупак

Панас Ярмоленко побачив світ 1886 року в селі Мала Каратуль, що на Переяславщині. Село розкинулося на колись широкій і чистій річці Каратульці – притоці річки Трубіж (Броварці).
Як і більшість жителів села, його батьки були селяни. Микола і Гапка Ярмоленки мали один гектар землі, на якій працювали разом з дітьми. В сім’ї було п’ятеро дітей – донька і чотири сини. Троє дітей померли молодими. Залишились Панас і молодший на два роки Архип. Обидва брати були у війську під час Першої світової війни. На фотокартках того часу, що зберігає в родинному архіві внучка Панаса Ярмолена Людмила Догодько, її дід у військовій формі царської російської армії з санітарним хрестом на рукаві. Ймовірно, служив фельдшером.
Повернувшись у відпустку з війська, Панас Миколайович у 1917 році одружився, узяв собі дівчину із сусіднього села Лецьки. Звали її Уляна Чередниченко. Минуло Уляні на ту пору 21 рік. Родина її велика. Батько Омелян Чередниченко мав шість дочок і одного сина. Панас Миколайович привів молоду дружину у батьківську хату. Хата – велика, на дві половини. В одній жили батьки Микола та Ольга Ярмоленки, брат Архип з дружиною Ольгою та дітьми – Миколою, Ольгою, Іваном і Катериною, а в другій – сам художник з жінкою. Архип Миколайович був дяком у Мало-Каратульській церкві Вознесіння Христового.
Художник мав дві доньки – Якилину (Келю) ,1918 р. н., та Галю, 1923 р.н. Відомо, що Панас Миколайович понад десять років жив з родиною в Переяславі, на Малій Підвальній. Працював у місцевому клубі художником, викладав малювання у школі № 1. За спогадами, він також деякий час жив чи працював в селі Мазінки. На початку війни Ярмоленки повернулися в Малу Каратуль, жили у власній хаті, недалеко від церкви. Це був найплідніший для художника час. Багато його робіт помічено датами: 1932 – 1945 роки. Збереглися неперевірені дані, що художник ще підлітком десь короткий час навчався малярства у Переяславі.
До війни працював Панас Миколайович у колгоспі ім. Ватутіна у селі Мала Каратуль, а також на своєму полі. Як розповідала родичам старша дочка Якилина, то батько був дуже роботящий, як і всі селяни, працював у полі та у вільну хвилину брався за малювання. Малював він і краєвиди рідної Переяславщини, і жанрові сцени, та найбільше йому вдавалися потрети своїх односельців, родичів, малював не раз свою родину, жінку, дівчат, родичів – Ярмоленків і Чередниченків. Найбільше його картин збереглося в рідному селі Малій Каратулі, в Лецьках, де жила родина дружини Уляни.
В околишніх селах – Завальцях (Травневе), Вінинцях, Переяславі на Підварках, у Великій Каратулі, Стовп’ягах, Мазінках, Ташані. Навіть у збереженій частині творчого спадку Панаса Миколайовича Ярмоленка постає в портретах ціла історія Переяславщини – діти, вчителі, селяни, пасічники, військові, старі і малі – люди цієї землі дивляться на нас із його портретів, ніби промовляючи: Це ми, а які ви зараз?
Помер художник 20 травня 1953 року.

Ще роботи Панаса Ярмоленка:

Хлопчик з сопілкою, 1936 р.


Портрет свекра Омеляна Чередниченка, 1931 р.

Немає коментарів: